погинуло кілька сотень військових учених собак. Вони, обв’язані вибухівкою,
ішли на танки першими...
—
Тепер ми знаємо ім’я іще одного мученицьки полеглого героя! —
хвалила Училка Миколку.
Медальйона віддали до шкільного музею. А Найді з тієї нагоди навіть
уперше дозволили зайти до Школи. Усі дивились на нього з повагою.
ГРИБИ
Правду мовила Миколчина Училка: безмежна краса осіннього лісу!
Біжить Найда, біжить — а золотим кущам і деревам кінця-краю не видко!
Навколо усе ворушиться, шелестить, шелепає, шурхотить, запасається
харчами!..
Густо пахне мокрою стежкою, запізнілою молоденькою травичкою, сухим
листям і — грибами, грибами, грибами.
До грибів Найда байдужий, хоч Миколка й припускає, ніби деякі з них, як-
от сироїжки, можна їсти й сирими.
Але чи є щось приємніше, ніж погасати лісом, хай навіть на голодний
шлунок?
—
Найдо-о-о-о! Агов!..
Ой, точно! Вони ж із Миколкою якраз по гриби й прийшли! Захопившись
лісовим спортом, Найда забув, що хазяїн має наповнити свої відра!
Собака весело мчить на погук.
В очах йому жовто мигтить осінь.
—
Диви, що я знайшов! — розводить руками хлопчик над листяною
галявиною.
Найда відразу кидається на пошуки господаревої знахідки.
Ага, ось що! Гриби, виявляється, тут ростуть не окремими купками, а
якимось наче рядочком! Півколом! Як ото футбольні ворота на Шкільному
стадіончикові!
Нюх-нюх, нюх-нюх... Ого, це не просто півколо: ген біля того кленочка
рядочок замикається! Фізкультура, та й годі! — Найда вистрибцем помчав
уздовж грибної лінії.
—
Вже не раз таке зустрічав, та хіба ж тебе докличешся! — Миколка
втомлено гепнувся на пеньок. — Зручно біля таких кіл: сів собі рачки та й
вирізуєш усі підряд!.. Ух, грибів сьодні — як целофану й пластикових пляшок
на нашому Пустирищі! Ухоркався, поки назбирав! Налазився, аж голова
крутиться, вже й перед очима лиш оті кола й гриби!..
Аж тепер Найда помітив, що обоє Миколчині відра повнісінькі вщерть.
Клас, клас, клас!.. Пес узявся радо вибрикувати навколо «улову». Це ж їм у
Халабуді на цілу зиму вистачить: їж — не хочу!
—
Нє, самі варити не будемо! — діловито відкинув Миколка Найдині
сподівання. — Занесемо, хай мама посмажить: Училка розказувала, що з
грибами треба обережно, без дорослих із ними краще не заходитись! А мама
ще й уміє! Пам’ятаю, одного разу колись робила їх із картопелькою:
найкращий спогад мого дитинства!
Ох, як же справді смачно пахнуть гриби, коли їх відварити, а тоді ще й
посмажити!
Найда з Миколкою сидять у сараї і ждуть.
У хаті — Вітчим з компанією, і мама обіцяла принести смакоти їм у
сховок.
Бенкет буде — куди тим окунцям з мулькою!.. Ба, навіть куди тій
Товстушиній хворельці!..
Щоб утримати на прив’язі апетити, Найда з Миколкою рахують дошки в
сарайних стінах.
Дошок у сараї зосталося ще багато — навіть після таємних рейдів
Вітчимових гостей, які, виносивши всі цінні речі й метал, потрохи виламують
їх на паливо.
Дошок багато, але й вони вже сім разів полічені: ох же й довго смажаться
ті гриби!
— Доведеться зганяти в розвідку! — нарешті вирішує Миколка.
З розвідки хлопчик повертається розчарований і нещасний. Він безсило
опускається на залишки вугільного пороху.
Вітчимові гості все пожерли, а сам Вітчим упорав найбільше!!!
Мама дуже шкодувала, бідкалась, дорікала, іцо хлопчик не нагадав про
себе раніше. Плакала й дала синові оцей кусник причерствілого хліба (хліб теж
поїли гості), якого Миколка, засмутившись, не хотів і брати.
А Найда знову вважав її сльози крокодилячими, хоч зроду не бачив тих
загадкових тварин.
Миколка з Найдою ще довго сидять у сараї.
Миколка блискучими очима дивиться крізь щілини на підвечіркове небо й
перекидає в руках камінчики-вуглинки.
Найда блискучими очима дивиться на господаря. Подумаєш, та вони ще
сто разів сходять до лісу, наберуть і наварять собі ще сто відер грибів! І Найда
завжди-завжди поступатиметься першою порцією Миколці!
Хоче — собака вловить йому найбільшу сарайну мишу? Гаразд, не
