МАРИНА ПАВЛЕНКО
МИКОЛЧИНІ ІСТОРІЇ
НАЙДА
Найда — це Миколчин пес.
Найда Миколку охороняє.
Якщо хлопчик надумає іти до Школи, Найда проводить його аж до воріт. І
чекає за парканом, переховуючись від Прибиральниць та Завгоспа, аж поки
Миколці не обриднуть уроки, й вони знову не будуть разом.
Школа — чужак. Вона тхне Миколчиними почервонілими вухами й
зауваженнями в щоденнику. Школа вважає Миколку поганим учнем і навіть
ледарем. Найда потайки завжди гарчить на Школу й не проти б її покусати.
Якщо ж Миколка до школи не йде, вони вдвох пересиджують уроки в
Халабуді. Точніше, пересиджує Миколка — Найда сторожує біля входу.
Стіни Халабуди зроблено з дощок і фанери, вхід завішано старою
мішковиною. А дах — зі шматків замшілого шиферу.
Про Халабуду не знає ніхто в цілім світі, бо вона ген-ген на пустирищі, в
дерезі. У ній Миколка ночує, коли Вітчим погрожує вбити його.
Вітчим — чужак. Від нього несе часником, цигарками і перегаром. Вітчим
обзиває Миколку байстрям, нахлібником, а Найду — шолудивим псом. Найда
завжди гавкає на Вітчима й нападає, коли той без дрючка.
Перебувши уроки, Миколка зі своїм другом вибираються на Вулицю. Там
вони воюють із місцевою паруботою: Миколка шпурляє в хлопчаків камінням,
а Найда бігає за найдокучливішими.
Хлопці — чужаки. Від них пахне домашніми пиріжками й новим шкіряним
взуттям. Вони дражнять Миколку бомжем і безпритульним. Проте хай Миколка
тільки скомандує — Найда вмить їм штани полатає.
Усі ВОНИ: Школа, Вітчим, хлопчаки — не люблять Найдиного хазяїна. І
пес один-єдиний, хто знає, що Миколка – герой, і що він хороший. Коли
Найду, ще як був цуценям, ВОНИ кинули в багнюку, то не хто інший, а
Миколка його врятував.
Відтоді Найда став Миколчиним.
Натинявшись на Вулиці, вони йдуть на Смітник. На Смітнику можна
знайти чимало потрібних речей, а то чим-небудь і поживитись. Миколка
нишпорить, а Найда стереже добуті скарби від нічийних собак.
Буває, замість іти на Смітник, вони блукають Дворами. Там теж можна
дещо підібрати.
Он лежить на лавці яскравий, просто-таки пречудовий Конструктор. Його
власниця, маленька Дівчинка, самотньо порпається в пісочку.
Найда не певен, що Миколка чинить правильно. Але розуміє, що такого
яскравого, пречудового Конструктора в нього ніколи не було. До того ж нащо
Конструктор — Дівчинці?
І ось вони вже, ледве стримуючись, щоб не побігти, поспішають у бік
Халабуди. А яскравий, просто-таки пречудовий Конструктор побрязкує в
Миколчиних руках.
Аж тут іззаду хапає Миколку за комір Її Тато.
Вони змушені повернутись до Двору.
Дівчинка плаче. Її Тато лає Миколку.
Дівчинка і Її Тато — чужаки. Від Дівчинки смердить милом і цукерками,
від Тата — потом, тяжкою роботою і любов’ю до своєї Дівчинки. Найда навіть
гидує кусати їх, тільки погрозливо шкірить зуби.
Миколка віддає Конструктора, похмуро колупаючи землю носаком
порваної кросівки.
Яка ганьба! Краще б Найда з’їв дохлу мишу! Краще б його подряпали
приблудні коти!
— Найдо, за мною! — бадьориться Миколка.
Найда робить хвоста «бубликом»: ду-уже нам потрібні ваші нікчемні
Конструктори!
З гідністю гавкнувши на прощання, Найда вибігає з Двору. Вслід за своїм
незмінним героєм і повелителем.
ВЕЧЕРЯ
З якогось дива так виголодніли!.. Миколка з’їв би уже й слона. А Найда
проковтнув би й равлика, який повзе оно, мабуть, у свою осінню сплячку. Ні,
ну, звісно, проковтнув би, якби не гидувався! Так-так, Миколка має рацію —
того не варто їсти!
Вони обмацали голодними очима Вулицю і навіть пробіглися Дворами,
але, крім кількох поморщених падалиць-симиренок, не намацали нічого. Та
зів’ялі яблука ще більше розворушили голод.
Вирішили зганяти до Миколчиної хати.
Миколка поставив Найду «на шухері», а сам, скрадаючись, поліз між
бур’янами. Позазирав у вікна й похнюплено метнувся назад.
— Змотуєм вудки, Найдо! Мами ще нема. Вітчим хазяйнує в хаті п’яний,
як чіп! — прошипів за хвірткою.
Але, перш ніж рушити геть, Найда підвів допитливий погляд на господаря.
