пащі й упали на сухе листя. А Товстуха з Анхвісою на руках гепнулась на
асфальтну доріжку.
А ще чув, як Товстуха репетувала:
— А х , ви, душогубці, волоцюги, хвашисти, нещасну тваринку мучите!
Хвор- мені хвулігани! Міліції на вас нема! Об асхвальт нас виваляли! Та ще й,
хву- у-у! — Анхвісу, мою конхветочку, своєю кров’ю позаляпували!..
Товстуха ще довго кричала, збиралась «телехвонувати» батькам і
Директорові.
Та Найда з Миколкою не дослухались, бо були вже далеко.
Ай-яхайма, це ж треба так влипнути!..
Миколка приніс Найду в Халабуду і заходився промивати й замазувати
зеленкою Найдині рани.
Хоч Найда ще два дні й почувався, як побитий собака (ні, це ж треба, га?!),
та вже за два дні всі подряпини і загоїлись на ньому, «як на собаці».
Лише кінчика правого Найдиного вуха пес із Миколкою відтоді так і не
дорахувались. Що ж, могло бути й гірше!
Але за що, питається, за що??? От і вір після цього котам і жінкам!.. Хто ж
знав, що в них немає почуття гумору?
Отак два дні Найда з Миколкою відбували, так би мовити, процес
реабілітації.
Іще днів десять майже не висовувались із Халабуди: ану ж Товстуха
додзвонилась — ні, не до батьків, бо Вітчим уже давно обміняв телефонного
апарата на сулію самогонки, — до Директора?
Днів ще з п’ятнадцять не могли спокійно дивитись на тіток, надто ж —
товстих. І — на котів, особливо білих.
А обідати й підвечіркувати під Товстушин будиночок не ходили після того
аж цілих три тижні.
ЗНАХІДКА
Розімлівши на останньому осінньому сонці, Найда раптом прокидається.
Його ніздрі вловлюють якийсь дивний запах. Начебто Дівчинки, чий
Конструктор колись так невдало трапився на Миколчиному шляху. Але наче й
не зовсім Дівчинки. Може, котячий? Атож-атож, щось таке!
Бр-р-р, буде він забивати якимись котами цей розкішний день!
Найда стріпнув покаліченим вухом. Хотів знову заснути, але не виходило.
Той котячо-мильно-цукерковий запах будив і непокоїв. Той запах був не гідний
собаки. Тому Найда потрюхав із Пустирища подалі: краще побіжить до Школи
— чекати з неї Миколки.
Що за дивина? Чим ближче до Школи, тим більше Найда відчуває, що
Миколки там уже нема. Таке сонце — нащо ж збавляти цей день на Школу?
Ага, він десь блукає у лабіринті дрібних плутаних кривульок-вуличок!
Таке сонце — нащо ж поспішати в цей день до Халабуди?
Аж он він і є, ріднесенький! Біля розритої заболоченої шосейки. Балакає з
якоюсь малявкою в патлатій шапці з нашитими ведмежими вушками.
Найда відразу впізнає у «вухатій» малявці Дівчинку. Оту, від
Конструктора. Обережно роззирається навсібіч, але ні, її Тата ніде не чути.
Найда виляє хвостом навколо Миколки і натякає, що такі розмови добром
не кінчаються.
Проте Миколка не слухає Найди. Він слухає Дівчинку.
Виявляється, Дівчинка заблукала. Її очі почервоніли й стекли солоною
водою — Найда з Миколкою навіть знати не хочуть, що вона зветься слізьми.
Бо Найда з Миколкою ніколи не плачуть.
Миколка просить, щоб Дівчинка не нюняла: він знає, де вона живе, і за-
веде її додому.
Але Дівчинка, розмазуючи солону воду по щоках, заливається ще дужче.
—
Терточка! — хлипає вона. — Моя Терточка!!!
Виявляється, Дівчинка вийшла з терточкою гуляти, спочатку загубилась
терточка, а потім і сама Дівчинка.
Миколка з Найдою розгублено нюшать між болотом і каменюччям. Ніде
не валяється жодної тертки.
— Вона, мабуть, втопилася в калю-у-ужі! — аж заходиться малявка.
Миколка попорпався дрючком у калюжі, але й там — тільки прогниле,
ще, мабуть, торішнє, листя.
—
Ходімо, я знаю, де можна познаходити цілу купу всяких терточок!
Найдо, за нами!
Хлопчик бере Дівчинку за руку, і вони рушають на Пустирище.
Залізні тертки Миколка з Найдою вже давно поздавали на металобрухт.
Але пластмасових валяється ще чимало.
—
Ні-і-і! — заламує руки Дівчинка, відкидаючи одчищену Миколкою
жовту пластмасову терточку. — Терточка — це мій хом’ячо-о-ок!
—
Тьху, з тобою разом! — не знає Миколка, сердитись чи сміятись.
Але Найда знає, що робити.
Він поспішає туди, де зо дві години тому так і не спромігся заснути.
