такий вітрисько, що в Миколки зірвало з голови картуза. Марно пес доганяв:
картуз важким чорним птахом телепнувся на воду.
— Найдо, взяти! — скомандував хлопчик.
Що ж, розвідник є розвідник: Найда мусив кидатись у вируючі хвилі. Як-
не-як, а в Миколки цей картуз — і літній, і зимовий!
Після недовгої боротьби зі стихією картуз таки було впіймано й достав-
лено власникові.
Ставок уже майже минули, коли сухе спохмурніле небо — отак, просто
собі посеред осені — стали нахабно пронизувати грім та блискавиці.
Найда з Миколкою б і не злякались — якби вже не пережили колись
Урагану.
Тож тепер не знали, куди бігти: назад (однак дід казав, що танка, мабуть,
вже нема) чи вперед, до мети.
Довелося бігти таки до мети: ззаду, в очеретах, Найда помітив двох
мисливців. Сиділи на траві й чистили-перезаряджали рушниці. Хоч Найда з
Миколкою збиралися служити в контактній, чи то пак контрактній армії, зброя
ніколи їм не подобалась. Зброя пахла чимось дуже страшним, а Миколка з
Найдою будуть охоронцями, а не нападниками.
Мисливцям, звісно, зараз не до майбутніх вояків: у заростях повно диких
качок. Проте ліпше не ризикувати!
Коли на обрії нарешті з’явився «об’єкт», громи вже подаленіли. Це вітрова
робота, хоч сам він досі метався по полю скаженим псом.
Ішли знов ріллею: аж ген попереду прослалась неорана горбиста ділянка
— місце бою.
—
Це ж, Найдо, прикинь: і не подумаєш уже, іцо тут усе полито
людською кров’ю! — збентежено роззирнувся Миколка. — Училка запевняла,
що всі загинули, до одного.
—
Гав! — сумно підтримав Миколку пес.
Танка і справді не побачили.
Зате Миколка познаходив багато шматків перетлілого металу, гільз від
патронів і снарядів. Усе те уважно вишпортував і розглядав. Що цікавіше,
відбирав у рюкзак.
Найда ж сторожко нишпорив серед зарослих колишніх окопів та вирв:
лисиці та миші давно вже налагодили тут своє мирне життя.
Час від часу в притихлому небі хижо зависав гостроокий коршак.
Ото й тільки, що неподалік, у виораній земляній скибі, Найді в око впав
обліплений іржею металевий кружечок. Досвід базарного бізнесу підказував,
що то може бути монета, ще й досить велика. Тож Миколці довелось того
кружечка підібрати.
Однак вечоріє, час вибиратись із цього непевного місця.
Кілька пострілів, які бахнули від ставка, не тільки зірвали з далеких оче-
ретів цілий фейерверк сполоханих качок, а й ще раз дали відчути моторошний
подих війни.
Коли вони дрібними перебіжками (якщо мисливці вже випили, то можуть
стати неконтрольованими, як-от Вітчим) добиралися до Війтівки, Найда
помітив, що Миколка, звертаючи очі до неба, на ходу молиться. Досі за ним
такого не помічав.
І вперше Найда не здогадувався, якими словами і про що молиться
хлопчик.
Халабуда, у яку прибилися аж за північ, мабуть, ще ніколи не видавалась
такою затишною і рідною!
Принесені трофеї викладали аж вранці.
Миколка відчистив Найдину «монету»: вона виявилась нерівної форми
саморобним медальйоном з дірочкою для ланцюжка. Здається, медальйона
зробили з гільзи від снаряда.
На блискучій поверхні проявились такі ж незграбні «саморобні» —
видряпані чимось гострим — літери.
«Найда Взводний любимець. Підібрали над Ятраньом в 42. Розумний як
людина. Служить на рівних», — ледве розібрав і прочитав написане Миколка.
Спочатку вони з Найдою ошелешено повитріщали очі одне на одного.
Потім хлопчик як підскочить!
Таж те поле полите не тільки людською кров’ю! На рівні з танкістами там
воював і сердешний пес!!!
—
А «сорок два» — це тисяча дев’ятсот сорок другий рік! —
схвильовано ходив туди-сюди перед Халабудою Миколка. — Тоді вони його
знайшли! І назвали Найдою, як я тебе!!!
Училка дуже вразилась Миколчиними і Найдиними знахідками.
—
У ту страшну війну часто й людям не давали капсули з
інформацією, щоб їх упізнали після загибелі! — казала вона. — Це ж як треба
любити пса, щоб почепити йому на шию такий медальйон!
А ще вона розказала про бій під Легедзиним: там, разом із піхотою,
