Союз плуга и трезуба - страница 34
Между тем, литературный бунт Михайля Семенко был абсолютно закономерным явлением — первым публичным проявлением неприятия того маразма, который породил демонстративное кобзарепоклонство со стороны людей, ничего не знающих о Шевченко и не желающих знать.
В 1914 году «украинство» готовилось встречать 100-летие со дня рождения Шевченко. Журналы печатали десятки пустых «похоронных» статей. Произносились длинные и нудные речи на литературных вечерах. Издавались «Кобзари». Ушлые проходимцы из числа «профессиональных украинцев» даже начали собирать деньги на первый памятник Шевченко.
Его должны были установить в Киеве на том месте, где сейчас клумба на площади Льва Толстого. Городская Дума уже дала согласие — как видите, никто в Российской империи Николая Второго чтить память Шевченко не препятствовал!
Но жулики-шевченкофилы пожертвования собрали, а монумент Тарасу… так и не отстроили, спрятав «налог» на Великого Кобзаря в свои еще более великие карманы.
(Примерно так же один уже нынешний «молчаливый» жулик-депутат собирал недавно с доверчивых граждан средства на так называемый «Храм Тараса» и выплачивал из госказны гонорары себе и своей супруге-графоманке за «промови», произнесенные ими на публичных мероприятиях в честь покойного Тараса Григорьевича. «Храм» он так и не построил. Зато до сих пор получает дотации из бюджета, делая вид, что «просвещает» массы и способствует распространению украинского языка.
Хватало таких «просветителей» и в начале прошлого века. Украв общественные средства на памятник Шевченко, им очень хотелось отвлечь внимание от своих финансовых махинаций. И тут, как нельзя, кстати, подвернулась эпатажная, но чистая душа начинающего стихотворца — 22-летнего поэта Михайля Семенко, которого буквально тошнило от киевских кобзарепоклонников во главе с хитромудрым строителем многих домов и дач будущим главой Центральной Рады Михаилом Грушевским и редактором унылой газеты «Рада» Сергеем Ефремовым.
Буквально в день празднования 100-летия Тараса в некоторых киевских магазинах появилась крошечная (всего 8 страниц!) книжечка, на титуле которой красовалось слово «Дерзання». Но самым скандальным была даже не сама книжечка, а предисловие к ней под названием «Сам». В нем Михайль Семенко писал: «Ей ти, чоловіче, слухай сюди! Я хочу сказати тобі декілька слів про мистецтво… тільки декілька слів… Ти підносиш мені засмальцованого «Кобзаря» й кажеш: ось моє мистецтво! Чоловіче, мені за тебе соромно… Ти підносиш мені заяложені мистецькі «ідеї» й мене канудить. Мистецтво є щось таке, що тобі й не снилось. Я хочу тобі сказати, що де є культ, там немає мистецтва. А передовсім воно не боїться нападів. Навпаки. В нападах воно гартується. А ти вхопивсь за свого «Кобзаря», від якого тхне дьогтем і салом. І думаєш, що його захистить твоя пошана. Пошана твоя його вбила. Й немає йому воскресення. Хто ним захоплюється тепер? Чоловік примітивний. Як раз вроді тебе, показчиком якого є «Рада». Чоловіче. Час титана перевертає в нікчемного ліліпута і місце Шевченкові в записках наукових товариств. Поживши з вами, відстаєш на десятиріччя. Я не приймаю такого мистецтва. Як я можу шанувати тепер Шевченка, коли я бачу, що він є під моїми ногами? Я не можу, як ти, на протязі місяців витягувати з себе жили пошани до того, хто будучи сучасним чинником, є зьявищем глибоко відразливим. Чоловіче! Я хочу тобі сказати, що в сі дні, коли я от се пишу, гидко взяти в руки нашу часопись. Якби я отсе тобі не сказав, що думаю, то я б задушився в атмосфері вашого «щирого» українського мистецтва. Я бажаю йому смерті. Такі твої ювілейні свята. Отеє все, що лишилося від Шевченка. Але не можу й я уникнути свого святкування. Я палю свій “Кобзар”».
Большинство украинских книжных магазинов авангардную книжку Семенко продавать отказались. Впоследствии сам автор вспоминал: «Чудний край ся Україна… року Божого 1914, в февралі місяці, Україна вперше виявила той скарб, який вона в собі носить. Об'явила його моя маленька брошура (Семенко — «Дерзання» поези, ц. 11 к.) яку ідейні крамарі відмовились продавать і виявили не мале, справжньо ідейне, обуреннє, мотивуючи вчинок так: 1) книгарня «Української Старини» — «якийсь капосник облив помиями батька Тараса», 2) книгарня «Час» — «не продаємо прінціпіяльно», 3) книгарня «Л. -Н. В.» («Літературно-наукового вісника») — «хай полежать, не продаватимемо, поки не побачимо, що скаже преса»…
