стін, ані даху нема й близько!!!
Найда вже чекав похвали від хазяїна: як-не-як, а той вцілів саме завдяки
собаці!!!
Натомість Миколка зненацька звереснув про інше:
—
Моя мама!!! Найдо, шукати маму!!!
Миколчину маму й справді варто шукати. Вона часом давала Миколці їсти.
Вона колись купила йому кросівки — оці, що хлопчик ходить у них і зараз. А
ще вечорами, як гості розходились, або після сварки з Вітчимом, або після того,
як сильно Миколку за віщось лаяла, — після таких оказій мама іноді обіймала
сина й казала:
—
Ти ж єдина моя кровиночка!
При цьому вона пускала сльози.
Найда в таких випадках завжди скрипів зубами і вважав, що ці сльози —
крокодилячі. Хоч ніколи не бачив крокодилів і не має зеленого поняття, які
вони.
А Миколка в таких випадках завжди тішився, мов дитина. Бо ні від кого не
чув таких лагідних і жалісливих слів. Миколка ж не знає, що Найда міг би
сказати про нього в сто разів краще — якби тільки вмів говорити!..
Утім, хлопчикова мама вже бігла в подвір’я — жива і здорова. Миколка
щасливо кинувся їй назустріч.
Вона ж спершу оглянула руйнування й побідкалась над розбитими
шибками та понищеним туалетом. Потім побігла перевіряти, чи живий Вітчим.
Той виявився живим і здоровим. Ба, проспавши, геть і не чув Урагану й тепер
не міг уторопати, що відбувається.
Аж тоді вона вернулась до Миколки, пустила сльозу й сказала:
—
Моя кровиночко!
Найди Миколчина мама, звісно, не завважила. Втім, вона й до цього ніколи
його не помічала.
Ураган пройшов якось наче смугою: тут — потрощено, а поруч — мов
косою відрізало: усе на місці. Лише брудні потоки під ногами.
Пустирище майже ціле, а від Халабуди — дошки на дошці не лишилось.
Ось тобі й опорна стінка навіки!
—
Гав! — підбадьорює Миколку Найда, струшуючи з лап грязюку.
Відбудуємо, тобто ще краще зробим! Он, мовляв, стільки свіженького
будматеріалу валяється! Хтозна, може, Ураганом і цементу звідкись
притаскало?..
Проте Миколка й не журиться. Навпаки, радіє:
—
А ти, Найдо, в мене — козак! Це ж якби ти не той... То ми були б,
той... Той, ми зовсім... не були б!.. Коротше, дай п’ять!..
І хлопчик радісно плескає Найду по простягнутих лапах.
ТОВСТУХА
Це Найда перший помітив Товстуху.
Точніше, спочатку він побачив Товстушину кицьку, яка сиділа на
штахетній огорожі, наче так і треба.
Тобто насамперед він занюхав кицьчин запах. Ковбаса плюс пральний
порошок: ох, і «букет»!
Кицька й сама була, як ковбаса з порошком. Рожевий писочок та біленькі
зубки — мов шматочок ніжної вареної ковбаски з краплинками сала. Наче
пральний порошок — сніжно-розсипчаста шубка.
До білого Найда взагалі ставився з осторогою. Біле — це зневага до всього
сущого, до всього, іцо бігає Вулицями, нюшить по Смітниках і ночує під
Халабудами на Пустирищах.
А тут ще й — кицька!
І сидить непорушно, мовби не собака оце біжить попід штахетами, а ко-
титься вітром якийсь нещасний порожній пакет!
Найда обурився й уже хотів було гавкнути, аби хоч трохи сполохати цю
самозакохану пишноту. Як раптом із Дворика проспівало:
— Анхві-і-ісо! Обі-і-ідати! Свіжесеньке риб’яче хвіле!
Тоді Найда й побачив жінку, що викотилась із мініатюрного будиночка.
Такої круглої жінки не стрічав, відколи живе: ні до падіння в багно, коли
жив іще з Мамою та братиками, ні опісля, коли Миколка вирятував Найду, і
Найда став Миколчиним.
Тітка була така товста, що на запах Найда сприйняв її аж геть пізніше. Та й
що там сприймати: всякі домашні харчі разом із тим самим пральним
порошком.
Товстуха поставила біля стежки сяйливу мисочку, іцо пахтіла
свіжозвареною рибою.
Кицька, яку, очевидно, й звали Анхвісою, неохоче зістрибнула з паркану й
ліниво пішла до мисочки.
Найда проковтнув слину і вже був би побіг собі далі.
Та ніс іще не донюхав до кінця Анхвісиного обіду, а лапи заблагали трохи
перепочинку.
Товстуха спокійнісінько засунулась назад у будиночок. А кицька, трохи
полизькавши рибу, покинула обідати й повернулась на свої штахети.
Найда не встиг іще нічого й подумати, як його лапи зненацька відпочили і
