Ось він, запах! Як же відразу не здогадався? Мильно-цукерковий — бо
Дівчинчин. Котячий — бо чим іще, як не котами, для нормального пса можуть
смердіти миші?
І ким же, як не звичайною мишею, врешті-решт, є хом’як?!
Найда переможно гарчить і кличе Миколку з Дівчинкою.
Ось вона, Терточка: забилась під сухе лопушиння і тремтить.
Миколка визволяє хом’ячиху з шалини, оббирає від реп’яхів і подає
Дівчинці.
Дівчинка стрибає від радості й цілує Терточку.
Найда стрибає від радості й лизькає Миколчину руку.
Миколка теж радий, але рятівникам не личить того виказувати.
— Гайда, ми з Найдою проведемо вас додому! — супиться Миколка.
Найда згідливо помахує хвостом і біжить уперед — у розвідку, бо все-
таки їм зовсім ні до чого наштовхнутись, наприклад, на Дівчинчиного
Тата.
—
Швидше чеберяйте, малі приблуди! — підганяв Миколка Дівчинку
з хом’ячком, оббираючи на ходу реп’яшшя із ведмежих вушок на її шапочці.
— Уже смеркає!
Листопадове сонце і справді скочувалось у напоєну останнім теплом
дерезу.
ПОРОЗУМІННЯ
Найда переховувався за купою брикету й одверто нудився. Він часто
лежав тут, на латочці теплого асфальту, під яким глибоко в землі проходила
якась тепла труба.
Запах брикету йому зовсім не подобається, проте мусив терпіти: шкільні
Двері відпустять Миколку не скоро. Бо вчора Миколка ненароком потрапив під
Контрольну. А це неодмінно значить, що наступного дня, тобто сьогодні, його
поженуть на Перескладання.
—
Гав! — Найда аж підстрибнув од здивування, коли з-за брикетної
купи на нього раптом вискочив його Миколка. Ранувато! Щось передчуття
почали зраджувати Найду!..
—
Дай п’ять!
Найда невпевнено простягнув лапу. Миколка розмашисто плеснув її своєю
розпростертою долонею.
—
Другу! — Миколка так само розмашисто ляснув іншу Найдину лапу
своє другою рукою.
Так Миколка робить лиш тоді, коли його розпирає радісна звістка.
—
Прикинь, Контрольну забацав на «десять»!!! — Миколка
прицілився брикетинкою до дірки в штахетах.
Однак передумав кидати, завваживши Найдине здивування. — Думаєш,
списав?
Найда очікувально позиркував на господаря.
—
Тільки перше завдання! Потім Катьку відсадили, і я робив сам!
Хлопець таки пожбурив брикетинкою, але промазав, вона, вдарившись об
дошку, розсипалась на чорні шматки.
Найда пчихнув і закрутив головою.
—
Не віриш? Училка сказала, що казанок у мене варить, як треба...
Найда все більше насторожувався: не подобались йому ці новини.
—
Чого ти витріщився? Ну, гаразд, вона казала не «казанок варить» —
«голова працює»! В тебе, каже, цей, як його, математичний імунітет... Ні, та, як
її — інтуїція! Коротше, розумний ти, каже хлопець, якби ще й учився — ціни б
тобі, каже, не було.
Найда похмуро мовчав.
—
Може, мені справді за розум узятись? — підкидав ті смердючі
брикетини й ловив їх, наче фокусник.
Справно виходило, може, Училка має рацію!..
Чому ж Найді хочеться завити?
—
Я вже разок і в читалці засвітився.
Що-о-о? Миколка ще й по бібліотеках шастав?
Найда обтрусив із себе брикетний пил і невдоволено рушив до воріт.
Бракувало тільки, щоб Миколка заради тих Контрольних зневажив їхні Базар,
Смітники й Пустирище!
—
Найдо, куди линяєш? — розвів руками хлопець. — Я ще ж, той, у
півтретьої... На гурток думав... На математичний!..
Так і є! Кінець! А в них із Найдою було ще стільки планів!..
—
Спинися, дурний! Думаєш, дуже я хотів на той гурток?
Найда зачеберяв іще скоріше.
—
Училка пристала: піди, каже, піди! — Миколка наздогнав собаку.
— Он Катька, мовляв, ходить, підтягнулась, порозумнішала!..
Найда все прискорював біг, а в його вірній собачій душі наростало тяжке
несобаче зітхання й образа на людський рід. Правду в них кажуть: скільки
вовка не годуй, а він у ліс дивиться! Ніби не він, не Найда, першим помітив, що
його Миколка дуже розумний! Ще коли всі, з Училкою разом, вважали його за
ледаря й «двієчника»! Чи ж їм і так погано живеться? Мало у хлопчика з
Найдою радощів? Ні, «десяток» йому захотілося!
Скільки зусиль Найда вклав у цього хлопця, скільки сподівань вимріяв на
