покаже, що має клепку! — бадьорився Перший Тип: йому таки хотілося
звільнитись од «паршивцевих» зубів.
— Проси, і він покаже! — гордо наказував Миколка.
— Як його там? Згуба? Ах, Найда! Найдо, пробач! — крізь зуби вицідив
Перший Тип.
— Відпускай! — дозволив Миколка, і собака розслабив пащу.
— А тепер, Найдо, апо-о-орт! — Другий Тип розмашисто кинув у проти-
лежний кінець стадіону тенісного м’ячика.
Що таке апорт, Найда не знав, та й не збирався слухати нікого, крім
хазяїна.
— Принеси! — наказав Миколка.
Отак би й зразу! — Найда вихором злітав за м’ячиком.
— Бачте, хлопці, який! — здивувалась Катька. — Я десь читала, що безпо-
родні коти дуже розумні. Це ж, мабуть, і з собаками так само!
Теж іще, велика читальниця! Знайшла, з ким порівняти!!!
— Найдо, сидіти! — не вгавав Миколка.
Найда сів.
— Найдо, дай п’ять!
Найда наставив одну, потім другу передню лапу, і хлопець ляснув по них
своїми долонями.
— Ти гля, і справді розумний!
— Найдо, служити!
Найда зіп'явся на задні лапи, передні зігнув перед собою. Для більшої
переконливості ще й морду покірливо схилив набік.
Діти схвально загули. Хтось навіть порився в пакеті, дістав і запропонував
Найді ковбаски.
Але Найда не зробив навіть руху назустріч смакоті: чекав Миколчиної
вказівки.
—
Ого, який молодець! — вразились і найбільші скептики.
—
Гаразд, бери! — махнув рукою на ковбасу Миколка.
Найда з гідністю — ну, якщо так просите, — взяв кружечка й ніби знехотя
проковтнув.
—
Ану хай ще щось зробить! — уже добрішим голосом попросив
Перший Тип.
—
Найдо, голос! — поблажливо зважив на його прохання Миколка.
—
В-в-в-вав!
— Найдо, фас!
—
Гр-р-р-р! — вдавано наїжачився Найда в бік Першого Типа. Знає ж,
що Миколка жартує!
—
Найдо, шухер!!!
І Найда вмить опинився за парканом, хоч насправді Прибиральниць ніде не
було.
—
...А він ще ж і здоровіший від всяких лабрадорів! — обговорювали
собаку діти, коли Дзвінок уже шикував їх у шеренгу.
—
Ну так, це породистого викинь на Вулицю — і наступного дня
здохне, а цей і в воді не потоне, і в вогні не згорить!
Та й на вигляд він симпатичний!..
—
Ще й від урагану врятував! — згадала Катька.
—
А як?
—
Розкажи...
Найда ворушив вухами, дослухаючись до милих серцю розмов.
А очима сторожко слідкував за футбольним полем: а що, коли м’яч
вилетить за його межі й доведеться виконати «апорт»?
УРОК
Хлопці — і з Вулиці, і зі Школи — не шанують Найдиного Миколки не
тільки через те, що вважають бомжем і безпритульним. А ще й тому, що
Миколка не курить. Хлопцям докучає, що коли люблячі батьки й
прибиральниці вистежують їх по туалетах, Миколка залишається
«чистеньким»!
— Ну, давай з нами! Що, слабо затягнутись? — постійно заманюють
Миколку.
І сміються, бо Миколка тікає.
Найда знає, в чому причина.
Колись, як Вітчим іще прикидався добрим і вимагав називати його татом,
він заповзявся виховати пасинка «мужиком» — навчити Миколку курити. Сам
цигарки з рота не випускав.
Тоді Найда подрімував у буряні, хоч знав: коли недалеко Вітчим, то тільки
пильнуй!
Вітчим сидів за столиком під грушею: столик був інший, його тоді ще не
потрощив Ураган. І груша ще не була Ураганом розчахнута. Зрештою, навіть
Халабуди Найда з Миколкою тоді ще не мали.
Отже, Вітчим сидів за столиком у їхньому захаращеному подвір’ї. На сто-
лику, теж захаращеному, ціле літо було що випити й чим закусити. Правда, не
для Найди й не для Миколки, бо тут завше засідали гості.
Миколчина мама десь пішла, а гостей ще не було. Вітчим курив і пускав
дим кільцями. Він, здається, нудився й хотів розваги.
Коли він покликав Миколку, Найда насторожився.
Вітчим уже добряче влиндив, тоді причепився до Миколки й примусив
його влити в себе півчарки самогону. О, зараз почне показувати Миколці, як він
пускає дим ще й очима! Для цього він завжди просить Миколку тримати його
за підборіддя, а потім раптово припікає хлопчикові руку недопалком. «Що, —
питає, — пішов дим очима? Не побачив? Ото ще сліпе! Ану ще раз!»
Найда, зачувши лихе, зайшовся таким гавкотом, що Вітчим зафутболив
