Миколчина добра душа.
—
Знаєте, було, як ото у вірші Івана Хвранка: «Плакала киця на кухні,
аж їй очиці попухли! Кухар сметанку злизав, на мене, кицуню, сказав!..» —
поцілувала Анхвісине вушко. — Голодне було, то й крало, хіба ж я не розумію?
А як вона у мене сита — не те, що красти, і дивитись на їжу часом не хоче!..
Атож, це Найда з Миколкою помітили!..
—
Ради неї всім жертвую! Сама не з’їм — Анхвісочку нагодую!
При цих словах Найда з Миколкою трохи недовірливо поглянули на
Товстуху й одне на одного.
—
Я ж ради неї, конхветочки, все! Всю пенсію свою!.. — знову
поцілувала Анхвісу.
Ті котячі ніжності! Вже хоч би не за їжею, бо навіть смачна ковбаса може
Найді вернутися!
—
Спасибі вам! — одсуває порожню тарілку врешті й Миколка. —
Дуже смачно, прощайте!
— Гав! — прощально лизнувши мисочку, поспішив за господарем і
Найда.
— Чого ж це — «прощайте»? — підхопилася Товстуха. — А до мене
вечеряти? Найда з Миколкою від несподіванки стали в дверях і не знали,
що сказати. Анхвіса теж здивовано і трохи зверхньо (треба ж уміти так
дивитись:
знизу вгору, а погляд — наче з високого трону!) глянула на непроханих
гостей. Тоді розвернулась і пішла спати на диван. А Найда що? Найда нічого:
якби не кликали, триста років йому потрібна Анхвісина хата!
— Або снідати чи обідати? Хоч у вихідні? — співала тітка.
Найда з Миколкою здвигнули плечима й перезирнулись. Справді, чого б і
ні? Це ж краще, ніж красти з-під штахетів?
— Ну, якщо просите... То часом... можна! ~ з гідністю відповів
Миколка. От який він у Найди розумний і чемний!
—
Ну і гаразд! — просяяла Товстуха. — Моя бабуся колись у
голодовку без хліба вмерли, то я оце мовби їй даю, - додала вже сумно.
О, Найда це розумів: і самому не раз...
—
Постривайте, в мене ще у бухветі щось є!
— Товстуха натоптала Миколчині кишені печивом. Потім радо
покотилась їх проводжати.
І добре, що взялась провести, бо з того всього Найда й Миколка були б
осоромились. Рушили- бо спершу до звичної дірки в тину. А не до хвіртки!..
СВЯТО ПЕРШОГО СНІГУ
Сніг! Навіть Найда знудився за цим дуже білим, ледь мокруватим пухом!
Аж самому смішно: раптом здалося, що Сніг пахне... конваліями! Ні-ні, в
містечку найдрібніше цуценя знає, що квіти Найді завше відгонять милом. Але
конвалії...
Колись давно, років два чи й три тому, в час буяння конвалій він
народився... То був короткий проміжок якогось туманного блаженного сну.
Поки все не обірвалося раптовим розставанням з Мамою і зануренням у мало
не смертельне багно... Відколи Миколка порятував Найду, конвалії більше
якось не стрічались, але вони завжди жили в Найдиних снах.
Сніг навіть схожий на конвалії! Маленькі дзвіночки-горошинки, які си-
пались із неба, мов потовчені кульки пінопласту з поламаних упаковок від
усяких телевізорів на Смітнику!
Тю, це що, Найду потягло на романтику? Втім, сьогодні можна, бо ж —
Сніг!
Найда бігав, підстрибував, лизькав сніжинки і все косив око на Школу.
Скоро буде перерва, і Двері випустять Миколку.
Миколка тепер мало не щодня ходить у ту свою Школу. Найда вже й
змирився: гаразд, хай уже, хлопця на ланцюг не посадиш!.. Хоче писати свої,
точніше, Училчині Контрольні — хіба ж Найда його зубами триматиме?
Зрештою, та Училка... може, вона й непогана?..
Аж ось і дзвінок! Шкільні Двері вибухають цілим салютом школярні... Ох,
та що це знов за котячі ніжності: Найда хотів сказати — хлопців і дівчат, або —
хлопців і чікс!
Усі дзвінко розкочуються по снігу, пищать, кидаються сніжками,
борюкаються!.. Хлопці сиплють сніг чіксам за коміри, ті відбиваються і
натирають тим самим снігом хлоп’ячі писки...
Найда не помітив, як і сам опинився у веселій колотнечі. У гармидері його
не завважить навіть Прибиральниця! Ось хтось грайливо сипонув снігом собаці
на загривок, ось хтось ненароком перечепився через пса і зі сміхом летить у
кучугуру, ось вони вже котяться радісним клубком удвох із Миколкою...
—
Класна погодка, Найдо, еге ж? — відхекується Миколка біля воріт.
