ж майбутній військовій службі, здається, не завадить?
ПРИМИРЕННЯ
Найда з Миколкою так ловко пристосувались цупити в Товстухи з-під
носа кицьчині обіди, а вони, ті обіди, були завше такими смачнющими, що
хлопчик із собакою стали втрачати пильність.
Якось вони так захопились — уже другою — мисочкою відвареного
м’яска, що проґавили, як із-за огорожі покрадьки висунулась Товстуха.
—
Ах он воно що!.. Хва-а-айно, хлопчику, хва-а-а-айно! — заспівала
знайомим голосом. — А я тут хвілосохвствую, від чого ж це моя Анхвісочка
худне й марніє вже третій день!..
Найда з Миколкою вже мали дременути, щоб аж закуріло. Але
Товстушина п’ятірня мертвою хваткою трималась за Миколчину курточку.
Хлопчик не смикався, бо курточка була благенькою і могла ось-ось порватись,
а Найда, хоч як раптово занило йому надкушене Анхвісою вухо, не міг
покинути господаря в біді.
—
Тьотю, вибачте, ми більше не бу-у-удем!.. — доводиться
принижуватись Миколці.
—
Та я вже третій день через вікно спостерігаю за вашим «більше не
будем»!.. Так ніяких хвінансів не хватить! Що, вчорашня рибка-хвіш до смаку
припала, хіба нє?
— Дуже! — звів на тітку щирі очі Миколка.
—
А сьогоднішні хврикадельки?
—
Ще... не розсмакував!.. — знайшовся Миколка і проковтнув слинку.
Товстуха здивовано вмовкла. Анхвіса ж ліниво розтулила свої зелені
балухи.
— Ану, ходімо, ішскудпику, зі мною, зараз усе розпробуємо і розсмакуємо!
Товстуха, цупко тримаючи Миколчиму курточку, потягла хлопця до Будиночка. — Ти
ж, Анхвісочко, погуляй надворі, тобі не можна знервуватись!
—
Тьоть, ну, пустіть, тьотю!.. — марно впирається Миколка.
Найда поплуганився слідом.
Товстуха заштовхала Миколку в Будиночок. Спересердя навіть не
помітила, що за її рожево-ковбасними ногами вскочив і стривожений Найда.
Зачинила двері зсередини.
Найда у розпачі забився під шафу: все, вона пустить хлопчика на
переробку! Наробить «хваршу» і півроку годуватиме ним Анхвісу!!!
—
А тепер признавайся, чого об’їдаєте мою кицьку, — Товстуха
дістала з шафки ножа. Таки мститись! А якби ще знала, що Найда з Миколкою
обкрадають кицьку, гай-гай, відколи?!.
—
Ви що, голодні?
—
Ні, — опустив очі Миколка.
—
А що ви їсте?
—
«Фанту», «Мівіну»... Вони дуже добрі, але... Ваша риба —
добріша!..
—
Добріша, кажеш? — Товстуха чогось шукає в миснику. Якоїсь біди
на їхні з Миколкою голови!
Таки добре, що та скажена кицька зосталась надворі. Отже, ніхто не
завадить Найді зараз піти в атаку на Товстуху. Доведеться мужньо пускати в
хід гострі собачі зуби! Не гинути ж майбутнім воякам отак безславно!
—
А мама хіба не добре варить? — допитувалась Товстуха,
тарабанячи посудом.
—
Добре! — Миколка, як справжній козак, стоїть за маму горою!
—
Коли-не-коли, еге ж? — Товстуха попала «в точку», і Миколка
похнюплено вмовк.
—
Ех, ви! «Хванти», «мівіни»! Не могли по-доброму попросити?
Найда вже зовсім готовий був нападати, але помітив, що Товстуха наливає
в тарілки гарячого супу, ставить одну перед Миколкою, другу, меншечку — під
стіл
—
Де той твій собачка? Хай прийде, поїсть!
Пес насторожився. Востаннє перед смертю нагодувати хоче, чи що? Обе-
режно висунувся зі сховку.
—
О, та він тут, під шахвою! Іди сюди, обідай! Думаєте, я безсердечна?
Хіба не бачу, що голодні? І ти, і твій сухоребрий песик! — Жінка нарізала й
поклала перед Миколкою ще й ковбаси: — їж, пригощайся!
Миколка глянув на ковбасу, тоді на собаку. Товстуха піймала той погляд,
кинула і Найді кружечок.
Поки Найда з Миколкою спорожнювали миски, Товстуха вийшла і
повернулась уже з кицькою на руках.
—
Я ж, дитино, хвора самотня жінка! — лагідно погладила готового до
захисту Найду. — Нікого на світі не маю, крім оцеї Анхвісочки! — погладила й
кицьку.
Тут Найда розумів Товстуху: у нього теж не було нікого, крім «оцього»
Миколки.
—
...Колись відібрала її в сусідів: хотіли втопити, бо нібито лазила по
столах і збитки робила!
Тут Найда розумів Анхвісу: його ж самого топили, і теж його порятувала
