Миколка теж глипнув на пса і прочитав у його погляді щось важливе.
Ах, он воно що! «Змотуємо вудки»!.. Не змотувати їх треба, а навпаки,
добутися до сарая і познаходити! Вони лежали там хтозна з якої давнини, може,
ще від котрогось із попередніх вітчимів. А могли б помогти Миколці з Найдою
здобувати хліб, тобто рибу насущну!!!
На жаль, вудок у сараї не виявилось. А ще ж недавно, коли Найда з
Миколкою витягали з-під завалів старого керогаза, щоб узяти його собі на нове
Халабудне хазяйство, вудки були! Вони зникли, як до того безслідно позникали
старий і, здавалось, вічний сарайний самовар, трилітрові слоїки й багато інших
цінних цікавих речей!..
Найді не треба й принюхуватись: ясно, що це діло рук Вітчимових
дружків, чи то пак численних гостей, котрі на всеньке літо окупували столика
під грушею в Миколчиному подвір’ї. Вони крали, що бачили, і що не так
лежало, — от якби одного прекрасного дня — о, той день був би таки
прекрасний! — хтось і Вітчима отак поцупив!..
Вони вже мали вибиратися — чорним ходом, тобто через колись глуху, а
нині всуціль діряву задню стіну, — аж тут Миколка ненароком наступив на
граблі, які дивом уціліли після «гостьових» атак. Вони дзвінко торохнули його
по лобі.
Миколка сердито вилаявся «йолками-палками» й Вітчимом. Але,
почухуючи лоба, таки потягнув реманент за собою. Покинеш — однак пропаде.
Найда ж тим часом, як навмисне, заплутався в старому ганчір’ї.
Гайда, бо зараз тут нам і кришка! — нетерпляче виплутував собаку
Миколка.
Тюль! Старий пожовклий тюль теж із хтозна-яких часів!
— Ти гля, ще й не зовсім дірявий! — звільнивши песика, Миколка став
хутко намотувати знахідку на граблі.
Найда й сам не любив, щоб добро пропадало. Хоч у Халабуді вікон і нема,
є тільки отвір, який засувається шматком фанери.
— Це ж не на вікна, дурненький! — Миколка взяв сувій під пахву, одхилив
дошку й ступив у бік Яру. – Хватку зробимо! Всі карасі будуть наші!
О, який розумний у Найди Миколка!
Миколка виявився не просто розумним, а розумнющим. Із вербових гілок і
держака від граблів зробив прекрасну хватку. Встановив її трохи бокаса там, де
течія Болотянки найсильніша.
Сам став вище за течією, Найду ж послав на протилежний бік:
— Найдо, голос!
І поки Найда підганяв рибу гучним гавкотом, хлопчик час від часу
вихоплював хватку і все, що в неї потрапляло, викидав на берег.
Є!!! Врешті-решт з-поміж прогнилого листя, мулу й купи драного
целофану дечого понавибирали: у відерці веселим блиском висяювала дрібна
мулька і скидалися п’ять малесеньких окунців.
— Найдо, лапу! Другу! хлопчик радісно плеснув собаку по слухняно
простягнутих лапах. — Прикинь! Я знав, що в Болотянці риба таки водиться!!!
Ну і розумний же Найдин Миколка!!!
У керогазі не тільки давно не було гасу — від нього взагалі лишилась сама
арматура, тож він служив Миколці та Найді зручною підставкою для старої
сковорідки над вогнищем.
Найда, звісно, вже давно проковтнув би рибку й сирою. Але, нетерпляче
витанцьовуючи, дожидався, поки Миколка її посмажить. Щоб — «за
компанію».
Потім — терпляче ждав, поки хлопчик поділить страву навпіл.
Навіть нечищена мулька виявилась добрезною.
Окунці трохи колючі й деркі, але теж – кігтики оближеш!
Не знати, як Миколка (крім половини риби, він оддав Найді ще й клапті
луски, хвости і плавці), а Найда їх іще з десяток умолотив би!
Того вечора всі, хто проходив не дуже далеко від Пустирища, могли
побачити ледь прозорий димок, який сочився над схованою від усіх у дерезі
Халабудою.
І здивуватись, занюхавши апетитний запах смаженої риби.
УРАГАН
Взагалі-то, Найда хотів побігти аж у хату. Але ще здалеку внюхав: там
зараз тільки Вітчим, отже, заходити не варто. Як мовив Миколка, діло
принципу: поклявся з Вітчимом наодинці не стикатись, навіть коли здихатиме.
Та й небезпечно це.
Але й у подвір’ї не можна лишатись!!!
Найда метався туди-сюди. В кущі? На грушу? Під столика, що біля
