Союз плуга и трезуба - страница 140
Совсем другая ситуация была в Галиции. Земля тут принадлежала польским дворянам, торговля — еврейским финансистам, а власть — австрийским чиновникам. Уже тогда Галичина в миниатюре переживала то, что сегодня, как рак, съедает всю Украину — ею управляла Европа напрямую, при этом сотни тысяч галичан убегали в эмиграцию, не зная, чем прокормят семьи. Драпали вплоть до Канады и США. Это и предопределило те черты галичанства, которые зорко подметил Чикаленко: «Тодішня галицька молодь вражала мене своїм поверховим лоском та розвитком, відсутністю солідної освіти, бо вона не працювала поза обов'язковою університетською наукою, не читала книжок, а живилася тільки газетками по кав'ярнях, плітками про старших політичних діячів та боротьбою з поляками за посади, зв'язані з матеріальними інтересами. Їх найбільше цікавило те, хто як «стоїть» матеріально, хто як «ситуований», яка в його «реальність», тобто власність, маєток».
Самому Чикаленко его меценатство приносило только убытки. Новая газета — «Рада», которую он взялся финансировать на паях с Василием Симиренко, оказалась бездонной прорвой, поглощавшей ежегодно десятки тысяч рублей. И 20 августа 1910 года Чикаленко записывает в дневнике: «Мені вже самому перед собою соромно, що я раз у раз усім і на словах, і в листах скаржусь, що не маю чим тягнути далі «Раду», але, здається, мені не вірять, що я вже другий рік позичаю гроші, щоб оплатити дефіцити по виданню газети… Я просив добути мені десь на льготних умовах 10 тисяч руб. до 1913 року».
Приходилось искать спонсоров и сеять, как выражался Чикаленко, «бактерию украинства» среди соседей. Некоторые проявляли интерес, но не слишком активный. Распропагандировав богатого таращанского помещика Ивана Яневского, отец которого стал миллионером из простых крестьян на торговле скотом, Чикаленко записывает в дневнике 27 августа 1909 года: «Рух наш держиться майже виключно тільки поповичами, а матеріально підтримується двома-трьома капіталістами, що вийшли з низів… Не знаю, чи вийде що реальне з нашої розмови, але прощаючись, Яневський обіцяв бувати у мене. Очевидно, бактерія українства оселилась в ньому і починає потроху реагувати… Яневський висловлювався, що й він почуває за обов'язок допомагати українському національному відродженню. Побачим.
Але в розмові з ним я й словом не натякнув, що сподіваюся від нього запомоги на «Раду», щоб не залякати і не відштовхнути його з першого ж знайомства. Нехай пізніше, коли познайомимося ближче».
«Бактерия украинства», несмотря на все финансовые вливания в нее, пошла в рост только в годы Первой мировой войны. Чудовищная ошибка трех империй — Австро-Венгерской, Российской и Германской — положила конец экономическому росту и процветанию. Фронты и миллионы человеческих жертв вызвали разочарование в традиционной монархической власти. Только на этой почве трупного разложения (что делать, если это так!) взошли цветы различных национализмов — чешского, польского и, естественно, украинского. Но мечты, ставшие реальностью, не очень радовали мецената. В первый же день 1919 года, когда петлюровская Директория радостно встречает в захваченном у гетмана Скоропадского Киеве Новый год, в дневнике Чикаленко появляется такая запись: «Сьогодні один студент, що служить в вартовому відділі, оповідав про «контрасти» Винниченка в житті. На варті в палаці вони голодні, холодні бачать, як Директорії готуються всякі розкішні страви, подаються вина в такій кількості, що член Директорії Андріївський щодня такий п'яний, що ледве на ногах держиться, очевидно, такі «контрасти» не піднімають авторитету власті. Не дурно один жид казав в редакції «Нової Ради»: «Недавно за Петлюрою шел весь народ, а теперь и десяток душ гимназистов не пойдет!».
Уже в эмиграции в 1921 году в Бадене Чикаленко грустно констатировал: «Я теж гадаю, що Петлюрі не пощастить збудувати держави, коли він схоче і після визволення України стояти на її чолі. Українці ніколи не помиряться на тому, щоб на чолі держави як автократ був їхній чоловік, як це вже бувало на протязі нашої історії… Нашу державу, як і колись, може збудувати тільки якийсь Варяг. Я гадаю, що у Петлюри стане й розуму, й патріотизму на те, щоб, довівши Україну до Установчих Зборів, запропонувати їм запросити якогось англійського чи шведського, чи, може, й німецького королевича, який прийшов би з своєю гвардією міністрами… і збудував би нам державу. Без королевича якогось хоч «віда дурацького» ми держави не збудуємо, — це для мене тепер ясно».
