Будемо нове життя, гуртом будувати!..»
Таке спекотне сонечко, дощик, - ні краплини.
І земля у полі, - наче сирота.
Не дають врожаю, вкинуті зернини,
Та гуляє по селі колгоспна біднота.
ОТ І ВІДГУЛЯЛИ, - немає врожаю,
А з тим, що уродило, творять казна-що?
Грузять на підводи, кудись забирають.
Дуже їсти хочеться, - та немає що.
По селу з солдатами ходять активісти,
Вони добре знають: де, хто, що сховав?
Вигрібають із комори до зернини, чисто,
Колективізація, - щоб ти, друже, знав!
І старенька мати, яструбка-хлопчини,
Сидить на призьбі, з горя, сльози витирає:
«Що ти, в біса робиш, нерозумний сину?..» -
Дивлячись, як у сусідів, хліб той відбирає.
МЕТЕ і виє. Розгулялась навкруг хуртовина,
Новий Рік на дворі скоро, - а радість ваша де?
Он, хтось тягне сані, на них домовина,
З небіжчиком на цвинтар, хитаючись бреде.
Їх вже немало з голоду, померлих поховали.
Та скоро, мабуть прийде, ота остання мить…
Поки були сили, - шану віддавали,
Та дуже їх багато під лавками лежить.
ТАК, дуже їх багато, померлих з голодухи:
Старий, малий, - усяких, смерть разом забирає.
Тут і мужик трудяга, й колгоспник відчайдухий,
Усім їм хліб потрібний, а його, - немає.
Вивезли ще з осені, вагони загружали,
Країна хоче їсти!.. – Стій, а вони є хто?..
Тоді ще були сили, тоді пісень співали,
І шматували тим колгоспом, рідне те село…
НА ВЕСЬ світ кричали, в газетах писали,
Індустріалізація, по країні йде!
Усі під комунізм фундамент будували,
Як така вже справа селянина мине?
Тільки хто спитав, того хлібороба:
Як же воно краще буде для землі?.. –
Владу дали тим, хто на ній не робе,
От і сплюндрували, споганили її.
УСКРІЗЬ зневага стала до старшого, до ближнього,
Ворогують між собою, навіть батько, й син.
І промовити уголос страшно слова лишнього,
Розбив серця людські геть, непорозумінь тих клин…
Де зневага до людей, наруга над землею,
Там духовність від тіла, відірвана геть!..
Та не може тіло жити без душі, без неї, -.
Бо загине красота, і суспільству, - смерть!..
ОСЬ, зима вже сходить, сонце пригріває,
Снігові намети тануть від тепла.
В небі птахи прилетілі, весело співають,
І з’явились проліски, - бо прийшла весна!
Вже не чути на селі вигуків щасливих,
Не грає гармошка, діти не кричать.
Та які в лихому горі, можуть бути співи?.. –
Люди пухлі від голоду, по хатах лежать.
СО сльозами на очах яструбок-хлопчина,
Біля матері сидить, бо вона вмира.
«Це ми самі винуваті!.. – журить матір сина, -
… І відповідати нам, вже прийшла пора!..»
Гірко плакав парубок, з голоду опухлий,
Поховавши матір із останніх сил.
А скільки по землі лине плач невщухлий,
Скільки душ загублено, і зламано крил?..
ТАК ВШАНУЙМО люди, покинутих, невинних тих, -
Нехай їх душі з миром, покояться в Раю!..
Так вшануймо люди, забутих і загинутих, -
Пухом буде їм земля, у чужім краю!..
І нехай жалоби дзвін, гулко калатає,
І нехай свічки горять біля всіх святих!..
Нехай душа і серце, про те все згадає, -
Схилиться голівонька: «Пробач, Боже їх!..»
… НЕ дожили до врожаю ті, хто його сіяв.
Ледве сил хватило бідних, вкинути зерно.
Помираючи на полі, про майбутнє мріяв,
Яструбок-хлопчина: «… Та яке ж воно?..»
Золоті колосся, до плеча сягають, -
Виконав колгосп, нарешті свій план!
Та, над полем мухи зелені літають,
Й стелеться над нивою, - смороду туман…
НА ЦІЙ ТРАГЕДІЇ не слід спекулювати,
Людське то горе, виставляти напоказ.
